ПУБЛІКАЦІЇ
Новоукраїнський богатир Федір Бондур
Дата: 11.02.2018
Коментарі (0) Автор: Віктор Іщенко
12 лютого 2018 року легендарному борцю, тренеру, Почесному громадянину Новоукраїнки Федору Михайловичу Бондуру виповнилося б 90 років.

Найпомітнішою постаттю одного з найбільших районів Кіровоградщини – Новоукраїнського, другої половини минулого століття, без сумніву, залишиться всесвітньо відомий механізатор, двічі Герой Соціалістичної праці Олександр Гіталов. А ось слідом за ним серед славетних імен нашого краю, і це також незаперечна істина, стоїть спортивна гордість України 50-60 років борець класичного стилю, а потім успішний тренер Федір Бондур.

Популярність Федора Михайловича була настільки великою, що привітатися з ним вважали за честь навіть керівники району та області. У яких би громадських місцях не з’являвся Бондур, навколо нього створювалося коло бажаючих подивитися на місцевого богатиря зі всесоюзною славою, а якщо пощастить, то й поспілкуватися.

Публіка любила спостерігати за тренуваннями новоукраїнських борців-класиків на місцевому стадіоні. Майстер спорту СРСР Федір Бондур (до речі перший на Кіровоградщині серед представників усіх видів спорту) і його вихованці – Альберт Масол, Андрій Колєснік, Володимир Трофименко, які згодом також стали майстрами, та цілий ряд інших новоукраїнських атлетів небезпідставно вважалися суперменами. Та це й зрозуміло, бо в ті часи стати майстром спорту СРСР було надзвичайно важко. Навіть на Олімпійські ігри в званні майстра їхали далеко не всі учасники радянської збірної.
 

Час найгучніших перемог

Народився майбутній чемпіон 12 лютого 1928 року в селі Дмитро-Білівці Миколаївської області. Родом із того ж таки села був і олімпійський чемпіон 1960 року борець-класик Іван Богдан. Тоді хлопці ходили в одну школу, товаришували. Пізніше їхні шляхи кілька разів перетиналися на борцівських килимах найпрестижніших змагань, але всі двобої завершувались унічию.
 

Іван Богдан і Федір Бондур (справа) служили в різних військових округах, але часто зустрічалися на тренувальних зборах, як члени збірної СРСР

Наприкінці 30-х років сім’я Бондурів переїжджає до хутора Орєхово, неподалік Новоукраїнки. У довоєнні та перші повоєнні роки каменяр-батько майбутнього чемпіона Михайло Бондур мав славу великого фахівця своєї справи. Його поважали й за те, що доброю людиною був, справедливість любив, слабших образити не давав. Високий, плечистий, він нагадував міфічного Геракла. Його син, Федір, пішов у батька і статурою, і вдачею. Ще підлітком Федір полюбляв боротися з хлопчаками і часто влаштовував вуличні змагання.

Не боявся він і старших від себе. Зрештою з’ясувалося, що протистояти йому ніхто не може. Та справжніх суперників Федір Бондур зустрів дещо пізніше, коли в 1949 році був призваний на військову службу, яку проходив у Мінську. В той час кращі спортсмени готувалися до відповідальних змагань – чемпіонату Білоруського військового округу з класичної боротьби. Не залишилися поза увагою і новобранці.

– Якось зайшли до казарми старшина і кілька спортивних фахівців, – згадував Федір Михайлович, – і наказали застелити підлогу шинелями. Так прямо в казармі й відбулося моє перше військово-спортивне хрещення. Проте й цього разу рівних йому не знайшлося. Новобранець відразу привернув до себе увагу тренерів, котрі були одностайними в тому, що хлопця треба підучити борцівської техніки і він буде неперевершеним.

У свою чергу фахівці легкої атлетики хотіли перетягнути Бондура до себе. Вже на перших оглядинах, які проходили на лісовій галявині, він штовхнув ядро за межі сектора, і потім залізну кулю довелося шукати в хащах. Все ж боротьба більше подобалась і він по-справжньому захопився саме нею. Зліт атлета був на рідкість стрімким. Через кілька місяців наш двадцятиоднорічний земляк виграє змагання першості військового округу у важкій вазі, а згодом стає абсолютним чемпіоном Білорусії. До речі, це звання він здобував потім ще п’ять разів поспіль, а також був триразовим чемпіоном Збройних Сил Радянського Союзу.
 

Федір Бондур у секторі для штовхання ядра

Бондур починає виступи на всесоюзній арені і в 1952 році на чемпіонаті СРСР,  який проходив у Єревані, стає бронзовим призером у важкій ваговій категорії, пропустивши вперед лише всесвітньо відомих борців - чемпіона світу Олександра Мазура та олімпійського чемпіона Йоханнеса Коткаса. Ці роки були для Бондура, можна  сказати, зірковими. Він успішно продовжує виступати на республіканських, всесоюзних і міжнародних змаганнях, а в 1955 році досягає найвищого показника в своїй борцівській кар’єрі – стає срібним призером чемпіонату СРСР в напівважкій вазі. Чинити гідний опір борцю з Новоукраїнки, який впевнено крокував до золота найважливіших змагань країни, ніхто не міг.

До речі, Федір Бондур тоді вже мешкав у Новоукраїнці, щоправда в підсумкових протоколах чемпіонату було помилково надруковано, звичайно, російською мовою – "Новоукраинск", але це можна пробачити, бо представників на змаганнях подібного рівня з таких порівняно невеликих міст ніколи не було. Суперником нашого земляка у фінальному поєдинку був Аркадій Ткачов – неодноразовий чемпіон та призер всесоюзних першостей.

На превеликий жаль, той двобій став своєрідним "взірцем" суддівської несправедливості. Суперник не міг протистояти натискові Бондура, який перебував у своїй найкращій спортивній формі. Ткачов щоразу шукав порятунку за межами килима. Причому робив це, не приховуючи своїх намірів. Навіть місцева публіка, а змагання проходили в Саратові, вимагала припинити поєдинок і присудити перемогу Федорові. Але цього судді, а тим паче, ділки від спорту допустити не могли. Мовляв, як же це так, якийсь хлопець з української глибинки стане чемпіоном такої могутньої країни і потенційним чемпіоном світу та олімпійських ігор (у ті часи переможці всесоюзних першостей згодом досить часто ставали світовими та олімпійськими чемпіонами)?! Свавілля суддів, які вже після того, коли частина глядачів розійшлася, визнали переможцем двобою Аркадія Ткачова, стало для українського богатиря тяжким ударом, адже, по суті, золоту медаль чемпіона СРСР у нього вкрали. 

Значних успіхів Федір Михайлович досяг і на тренерській ниві. У Новоукраїнці він організував секцію класичної боротьби і в 50-х - 60-х роках у місті спостерігався своєрідний борцівський бум. Прийняти до секції усіх бажаючих не дозволяли розміри напівпідвального приміщення, де проводилися тренування. І все ж, навіть за таких умов новоукраїнські борці, ті, що були вже названі вище, а також кандидати в майстри спорту та першорозрядники Іван Леонов, мій старший товариш, тезко і однофамілець Віктор Іщенко, Борис Криворучко, В’ячеслав Гаєвський, Юрій Зінов’єв, Леонід  Максименко, Михайло та Володимир Славінські, Володимир Донь, Олександр Деменков, Леонід Уманець, Валерій Відіборенко та ряд інших талановитих спортсменів успішно виступали на обласних та всеукраїнських змаганнях. По різному склалася доля кожного з них, але в ті часи вони були для любителів спорту справжніми кумирами.

Коли "Діду", так називали Бондура майже всі його колишні вихованці, було вже за 60 він легко жонглював двопудовими гирями, перетиснути його руку, за правилами нинішнього армрестлінгу, як і раніше, ніхто не міг. Я теж намагався кілька разів зробити це, коли на початку 90-х років вже в якості кореспондента обласних газет “Народне слово” та "Кіровоградська правда", а потім заступника всеукраїнського тижневика “Україна - Центр" готував матеріали для цих видань про відомого земляка. Хоч і програвав, але й похвалу свого іменитого суперника заслуговував, бо чинив гідний опір.

А ще одного разу, пам’ятаю, "Дід"  вичитав мені нотацію, що не добився значних висот у спорті, хоча й подавав надії. Звинуватив мене в ледачкуватості, відсутності сили волі та наполегливості. Після кількахвилинної паузи, помітивши, мабуть, що сидів я вкрай засмучений з опущеною головою – почав заспокоювати мене.

– Ну ти не бери всього так близько до серця,  все ж таки чогось та й досяг.  А потім поплескавши по плечу додав: "Область вигравав, та й на республіканських змаганнях успішно виступав. Звичайно, кандидат у майстри – не майстер, але теж непогано. Правильно я кажу? Але найголовніше, Вітя, що ти знайшов себе у житті – любиш свою професію, вже й досяг чимало. Кажу тобі щиро – я пишаюсь тобою".

Ось так, за лічені хвилини, я отримав від "Діда" доброї прочуханки, і вважаю цілком заслуженої, а потім був ним же піднятий майже до небес. Звичайно, не могла ця доброї душі людина допустити, щоб з його домівки хтось пішов у пригніченому настрої. 

Знаходячись на заслуженому відпочинку, Бондур постійно цікавився спортивним життям району і області, зустрічався зі своїми колишніми вихованцями, його запрошували на спортивні свята, які досить часто проводилися в Новоукраїнці. Він завжди був бажаним гостем шкільної та робітничої молоді. Справу Бондура продовжив його вихованець, відомий своїми спортивними здобутками, як борця, так і тренера,  – Альберт Масол. І наступні покоління майстрів борцівського килима – Олександр Мамалига, Анатолій Бабін, Олександр Кириченко, Ігор Мороз, Василь Відіборенко, Петро Майданник, Ігор Лянний та цілий ряд інших атлетів, які здобували блискучі перемоги на найпрестижніших обласних і всеукраїнських змаганнях, то вже вихованці школи Альберта Володимировича та його колеги, також відомого тренера, Петра Михайловича Заворотнього.
 

Федір Бондур був завжди бажаним гостем шкільної та робітничої молоді

Повторити найбільший спортивний здобуток Бондура (срібло чемпіонату СРСР) жодному представнику класичного стилю, а нині греко-римського, області так і не вдалося. Найближчим до цього був борець щонайлегшої ваги кіровоградець Віктор Савчук, який у 1979 році на Спартакіаді народів СРСР став бронзовим призером.
 
На жаль, своїх власних дітей у Федора Михайловича не було, зате ми – вихованці відомого борця і тренера, завжди відчували його по-справжньому батьківське ставлення. Порадити, допомогти – то була внутрішня потреба "Діда". Останній раз мені довелося зустрітися з Федором Михайловичем десь за півроку до його смерті. Скаржився "Дід" на здоров’я, хоча й не здавався, але відчував, що небагато йому залишилося...

Закінчив своє земне життя Федір Бондур у 1996 році. Саме 14 жовтня Пресвята Богородиця назавжди взяла його під свій Покров. 

Прикро, але був час, коли про спортивні здобутки більш ніж піввікової давнини талановитого вихідця із сільської глибинки згадували рідко, та в останні роки ситуація докорінно змінилася. Колишні вихованці Федора Михайловича, місцева влада, новоукраїнський осередок обласної федерації греко-римської боротьби, нинішній тренер юних борців Олександр Тоток та ряд інших небайдужих до спорту людей міста роблять багато для увіковічення пам’яті нашого славетного земляка.

Так, у 2016 році Федору Михайловичу Бондуру посмертно було присвоєно звання "Почесний громадянин міста Новоукраїнка", його іменем названа одна з вулиць міста, у грудні цього ж таки року проведено Всеукраїнський турнір з греко-римської боротьби присвячений його пам’яті, а на стіні районного вузла зв’язку встановлено меморіальну дошку славетному земляку.
 

Пам'ятна дошка Почесному громадянину Новоукраїнки Федору Бондуру

На цей захід спеціально приїхав із Києва заслужений майстер спорту СРСР, Олімпійський чемпіон 1960 року, дворазовий чемпіон світу, триразовий чемпіон Радянського Союзу Іван Гаврилович Богдан, який виступаючи перед присутніми зазначив, що незважаючи на свій поважний вік не міг не приїхати, бо завжди з великою повагою ставився до свого земляка і товариша Федора Бондура. 
 
10-11 лютого цього року в Новоукраїнці відбувся Відкритий кубок з греко-римської боротьби серед юнаків присвячений 90-річчю з дня народження Федора Бондура.
 
Віктор Іщенко
Дата: 11.02.2018 | Категорія: Особистості